Антон, 55 - 24 марта 2011 19:18

В житті весь час чогось не вистарчає :
Одне щось є , знов іншого немає…
А час іде… Хвилина до хвилини.
І по зернині твориться родина….

Життя іде ,і все без фонограми ,
Життя іде,… одні імпровізації…
Сам собі я роблю інсценізації…,
Сам собі життєвий режисер,
Без всіх амбіцій і смішних кар’єр.

Кудись спішу ,весь час чогось бажаю ,
У суєті про душу забуваю.
Вона ж мовчить … змінить життя не в силі…

….Все те,що мав , і те що в мене є,
що від людей ,що від землі святої,
що радістю в рядках моїх встає,
передано в моє життя тобою…

Блукаю степом. Загубив я шлях.
Чи цю межу між трав коли осилю ?
…. , знайди мене,…. ?
у сутінках до тіла липне страх.

І руки я попік в кропиві,
Роздер я ноги сильно колючками .
Один – однісінький в густій траві .
…. , що сталося із нами ?

нас світ єднав , стелив нам рушники
під ноги із ромену і барвінку ,
вінчали зорі , почуття , роки…
чому ж ти …. Взяв …. ?

глибока ніч… , але на манівці
наосліп я межу свою осилю…
а чи тебе забуду ,….
Упавши бездиханним у кінці…?


Що тобі сниться ,хато , в дощ і морози люті ?
Чи не болять в негоду рами і стін шматки ?
Чи пам’ятаєш , хато , я к будували люди ?
Як новосілля грали ? сволок і рушники ?
Піч і хлібину білу , борщ і кутю святу?
Галас до ночі з ранку , грюкіт дверей своїх ? …
Дивиться в сиве поле осиротіла хата
І виглядає , схоже , тільки грудневий сніг…

Час розгойдує ,наче вітер ,
Біловипрані простирадла
Ще залитого кров’ю світу…
Час уміє давати раду.
Він ще гоїть у сонці серце
І ще пестить красу дощами ,
І блищить у побитих скельцях,
І любов’ю стає між нами .
Час у змозі білити пам’ять
І гріхи , і , мабуть сумління …
То чому невідомість палить
І тебе , і мене від нині ?

Я у тумані тебе сховаю.
Між дерев поцілую сильно…
Нас учора прогнали з раю ,
Щось їдке докидали в пину.
Ми ж і ябоук не їли зовсім .
Завинили лише у тому ,
Що весною цвіли ( та осінь)
І любилися до утоми.
І було то немов востаннє ,
Так раптово ,відверто ,ніжно ,
Серцем , доторком , білим станом…
Ми кохалися – отже грішні .
Зачинили важкі ворота ,
Прокляли на віки у спину ,
Ми вигнанці .А ми й не проти ,
Нас бо двоє – тому ми сильні …
…у тумані в гнітючій тиші
я цілую тебе й ридаю .
десь під серцем надію кличу…
тільки вигнали нас із раю…

• 
• 
•