Антон, 55 - 28 марта 2011 18:19

Блакитні очі снилися мені:
Не то сумні, не то пашіли жаром.
Горів у них, як грішник у вогні,
Ми з ним у цьому схожі на примару.

Вишневі губи свіжістю весни
Вдихали спокій у блаженне тіло.
Я не прохав: «Кохана повернись»
І не жадав того, що відболіло

Та знову очі снилися мені
Не карі, ні – блакитні до нестями.
Мої цілунки, мила, не прісні,
То омелА засіялась між нами.

Спокуса мрій – у здійсненні бажань,
А сни – пусте, чи радше – поверхневе.
Не зможе розпуститися герань,
Коли мороз гулятиме лютневий

Тому і губи спілі бережу,
Тому блакитні сняться досі очі,
Бо у єдине частки колажУ
Довіку я складатиму охоче…





Я тебе не стану вихваляти,
в почестях немає теплоти.
Тільки справжні в бій ідуть солдати,
а до справжніх треба дорости.

Я тебе не буду величати,
ця манірність, як вогонь, пече.
Найрідніша сину завжди мати,
другу – загартоване плече.

Перестану одами кидати,
називай як хочеш цей курйоз.
Марнославство важить менше вати,
лиш підтримка ціниться всерйоз!

Не мені дано тебе повчати,
та подякуй Богу за талант.
В кого сотні друзів – той багатий,
а самотній – вічний арештант…

Не питайся чому, не ходи до ворожки даремно,
моє серце давно розказало всю правду тобі
Я раніше не вірив, що можна кохати взаємно,
бо раніше не бачив я очі такі голубі

Не питайся чому я чекаю тих зустрічей звичних,
як зимою повиті, чекають тепла горобці
Не шукаю краси, ні цілунків п’янких, фантастичних,
бо від них залишаються рани – душевні рубці

Не питайся чому так ціную я кожну хвилину,
і не спиться мені, і здаються холодними дні
В самоті, наче дим, а з тобою - до неба я лину,
бо негоже у хмарах і в мріях купатись одній

Не питайся чому, не ходи до ворожки – обманить,
краще в серця мого запитай – відповість, як колись
Погляд твій, як раніше, мій розум і душу дурманить
не даремно ж з тобою під зоряним небом зійшлись


Як ти там, голубонько, без мене
Хто тепер читатиме вірші?
За вікном, усе навкруг зелене
А без тебе, - сіро на душі
Он дивлюсь, шумлять у парку клени
А тополя скинула свій пух
Розцвіли жоржини і вербени
І милує ластівка мій слух…

Ще сіяють, мила, твої очі
Як колись, від променів заграв?
Коли я стидливо опівночі
В перший раз тебе поцілував
Я дивлюсь, а серцем із тобою
Передати хочу цю красу
Я тебе порівнюю з весною
Із сльозою ранішню росу…

Ще щемить під грудями, кохана
Серце б’ється з мОїм в унісон?
Ти прийшла до мене, мов омана
Та не вірю я, що це лиш сон
Я дивлюсь, та згадую той вечір
Ти мені зізналася тоді
Що кохаєш, і тремтіли плечі
Ох, які ж були ми молоді…

Ти ще чуєш голос мій спросоння
Ще ввижаюсь я тобі у снах?
Ти повір, немає беззаконня
Що тону увесь в твоїх очах
Я дивлюсь і молюся до неба
Ти мій ангел, прилітай в четвер
Мені щастя більшого не треба
Ніж оте, що маю я тепер!

• 
• 
•