Антон, 55 - 3 апреля 2011 13:16

В Сибір летимо. Я і пару Кирил.

Летим у Сибір. Комфортно. Зручно.

За нами наш тин із порубаних крил,

під нами земля як затертий підручник.

Гай, гай, колись в пору зелену весни,

як серце іскріло і рвалось на волю,

нам снились про славу нестерпнії сни

і навіть симптоми космічного болю.

Ми рвались, угледівши в сонці ножі,

і кидали з викликом клекоти сині.

Шукали у Гете своєї душі

і навіть знаходили — в блудному сині.

Літав наш Пегас. Але й ми не осли,

за безцінь та спродали зрубані крила,

а потім у збиту дорогу вросли

і зрештою хату та й спину прикрили.

І ось летимо. Смішно — що там зима.

Щось, може, тривожне в снігах тих укрилось.

Пусте. Все пусте. Вже трагедій нема,

коли навіть з власною смертю змирились.

А вірші? Що вірші? — звичайні рядки.

А геній? Що геній? — життєвий невдаха.

А люди? Що люди? — в театрі ляльки.

А мозок скувало тенетами жаху.
* * *

Весни колимська парость мов ридання,

сумує верболіз межи снігів —

криваво-синій острах сподівання

на радощі коротких літніх днів.

Неначе в’язень 2-літній

в пекельно-чорній штольні смерто-літ

завидів шпару — як огні досвітні,

ява чи маячня? Чи кров і піт?

І сльози, сльози, зсілі кришталями,

збудили з себе сяєво смертей.

О верболози, голими жалями

ви ув облогу серце берете.
* * *

І паростків душа не попустила,

і серце не відтерпло з холоднеч.

За ста дверми вітчизна ворожила,

котрих синів обрати за предтеч.

Циганська хустка, спущена на очі,

стара спідниця, шита в шість пілок.

Спрацьовані долоні, темні ночі

і надовкруж — як смерті холодок

мовчання, темінь, тиша незглибима

містичний струм і долі таїна.
* * *

Непевні подими, циклони

довкола мене гоготять

болючі відпуски, полони,

і щовб, і просторінь, і падь.

А пругкокрилі гоготять,

обважнені моїм бажанням,

незнані птиці — злетом, длянням

і начуванням долі. Злять

мене — одлетного. Провалля

дотичних мет, тороси туг

заобрійних, коли за даллю

за пругом застрибає пруг

дознань, допевнень і досягнень

того, що трапилось тобі

без жодних пошуків і прагнень,

мов радість, явлена в журбі,

що раптом падає під ноги,

підстрибуючи, наче пруг.

Оце, життя, твої дороги

самовивищень, як наруг.
* * *

Обридла діалектика душі

падінь і злетів (але завжди — спадів),

дух звомплений всієї прагне п’яді,

останню п’ядь, живу ще, полиши.

Ця колотнеча віри і зневір,

пропасниця даремного зухвальства,

як тичка псів біжить од тебе паства

докучливих таємних голосів.

Обридла діалектика біди,

чи ж вісь земна не зрушиться ні з місця,

хоч почорніла од волань десниця,

що шле клятьбу на весі й городи.

Набридла діалектика гризот

і небо незворушне теж набридло,

а ти стоїш страпатий, як страшидло,

а проти тебе зоряний комплот.

Страшну крамолу замишляє виш,

а вісь земна гойдається на місці —

лиш криволети дальніх ауспіцій

знакують смерть, що од життя миліш.
* * *

Ласкавий снився сон. Струміли в сто потоків

спогадування-дні. Кульбабами бажань

сумна цвіла ріка. Відлунням любих кроків

аж товпилась земля. Була пора світань.

Солодким забуттям зігрітий, мов полуднем,

дзвенів сухий наш дім, неначе саркофаг.

Гудів бджолиний рій і світ здавався буднем,

чарівнішим від свят: і риттю грався маг.

І ти біліла вся, неначе кість слонова,

точена й молода — господньої роси

троїста барва барв. І мовив Бог: готово.

Прийми цей дар. І вже нічого не проси.

Овали — мигдалі очей — була то мати,

так ясно нам булось у літеплі притуг.

О думи-спогади, о віри перелети

за небокрай чекань, де зорі снами снять.

І жодних роздумів, і жодної прикмети

про все про те — що вік, що час, що даль, що стать.

Невже бо тільки так — без жадних без зусиль,

без труду, без гризот — запричащусь я дива.

І горлом пролилась, і серцем — тепла злива,

немов бурштин, п’янка й відверта, наче біль.

Ласкавий снився сон. Ласкавий снився травень.

Ласкавий слався день. Ласкава слалась тінь.

О земле предодня, я лиш тобою славен,

пусти мене в свою потьмарену глибінь.

І мева з химород сподіяння постала,

і тиша уляглась вздовж молитовних кред.

Вовтузились сонця, мов голубі кружала

полянських золотих з узорами пісень.

Зарінок зеленів, затон синьоберегий

в устах тримав оранж, натужний, наче гріх.

І віддавався я чуттям без обереги

від намірів палких і спалахів жахких.

О земле радісна, щаслива породілля,

за трудні родива Господь тобі воздасть.

Ведмедиця століть клечальне гризла гілля,

і блимав досвіток — в повіках щемних щасть.

А кордубатий ліс густу шорошив вовну

потвори темряви розповнювали зик.

І не передаси притугу невимовну,

котрою обболів стражденний чоловік.
* * *

Так трембітало — синню, садом, тугою,

рожевих руж красою колихкою,

і голоси здіймались над округою.

Був голос і мені — лише новою

розлукою, далеким зойком радості,

коли нараз крізь крики дроту й шпари

заради обереги і ощадності

глухих болінь прогонисті удари

спруглілих серць — так кров по краплі скапувала,

так часом зорі душу рвуть з-над досвіта,

котрась із душ із янгольських утрапила

у мій тяготний слід — і так неспроста

знялась під сонцем липня кушпела

поспогаду — від Моршина до яру

Протасового: подивуй покару,

що в стільки німбів б’ється вкруг чола.
* * *

Дерева посліпли од сяйва калюж

довкруг капотінь, капотінь, капотіння.

Земля — мов Господня гучна благостиня.

Постій-но, помрій-но. І очі не мруж.

Мов богорожденні — соснові ліси,

немов ошелешені, струнчаться в простір.

Спросоння скидаються пижмо і жостір,

і падолу чути хлипкі голоси.

Замурзана, чорна, дебела весна

береться крутим, мов крило, косогором.

Насталене серце скипає мажором,

і пісня скипає — весело-сумна.
* * *
[А]

І ніч

• 
• 
•