Руслан, 46 - 22 января 2007 19:53

«Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу» - такі слова прозвучали 22 січня 1919 року, на Софіївському майдані Києва. Саме в цей день, 88 років тому, було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР.
Акт лишився лише Актом як символічним документом двох урядів, а їх (урядів) на той час було на теренах теперішньої України було більш ніж достатньо. Вистачає згадати більш відомі: армія Денікіна, яку підтримувала Антанта, гетьманські війська Скоропадського, лояльні німецьким окупаційним військам, підтримувана більшовицькою Росією, армія Антонова-Овсієнка та Муравйова, не рахуючи місцевих батьків отаманів, найвідомішим і найсуперечливішим, з яких є, звичайно, Махно. Цей акт лишився політичним гаслом і не призвів до Акту, як дії. Возз'єднання двох українських держав не було втілене у життя, і їх адміністративні органи продовжували діяти майже незалежно.
Чому? Дехто посилається на складну воєнно-політичну ситуацію того часу. Саме так – не військово-політичну. А воєнно... Йшла війна, більшості населння незрозуміла. Згадаймо – „белые пришли – грабют, красные пришли грабют, зеленые пришли тоже грабют…». Цю війну потім називатимуть по-різному: Перша світова (так, вона на той час ще не закінчилась), Громадянська, Українсько-Радянська...
Цікаво, що провідниками уряду УНР, – Директорії, на той час були ліві соціал-демократи, члени Української соціал-демократичної РОБІТНИЧОЇ партії - Володимир Винниченко і Симон Петлюра, яких згодом, уже „совєцька” пропаганда зачислить до лав „буржуазних націоналістів”), а в уряді ЗУНР „першу скрипку” грали представники Української націонал-демократичної партії (УНДП). На ідеологічні відмінності ніхто не звертав уваги. Ліберали, соціал-демократи, соціалісти, націонал-демократи – горіли лише однією ідеєю – соборності і єдності України.
Звичайно, і до цього були спроби об‘єднання „українських земель”. Згадати хоча б потуги Богдана Хмельницького чи, в деякій мірі Івана Мазепи. Проте, ні перший, ні другий не вважав Галичину і навіть більшу частину Волинь – Україною. І навіть ідея самостійності не кристалізувалась. Народ шукав „покровителя”. І до даного часу ми не позбулись цього комплексу меншовартості.
Як не дивно, ідея соборності українських держав вперше і найбільш реально перестала бути ідеєю і втілилась в життя в так званій „імперії зла” під назвою СРСР. УРСР вперше набула хоча б якихось ознак автономії-державності. Тим більше, що з 1945 року УРСР була на рівні з СРСР членом ООН, і не просто членом, а спів засновницею цієї організації. Звичайно, це було на руку керівництву СРСР, оскільки просто збільшувало кількість представників в цій організації (хіба міг би представник УРСР – діяти в супереч інтересів Центру.
Але факт є фактом. І одним з головних чинників того, що сучасна Україна, як держава існує саме в таких територіальних межах, є визначення і встановлення меж УРСР.
Цікаво, що саме ці січневі дні: 19-22 січня дійсно в різних мірах, в різні роки були визначними для становлення України, як держави. Крім згаданих – проголошення IV Універсалу Центральної Ради та Акту Злуки в ці дні відбулись такі знакові події:
- 22 січня 1946 Президія ВР СРСР ухвалила Постанову про створення Закарпатської области у складі УРСР. Таким чином було завершено формування теренів УРСР як сукупности українських етнічних земель.
- 20 січня 1991 мешканці Кримської області проголосували (понад 80%) за створення Кримської АРСР у складі УРСР. Таким чином самі жителі Криму уперше підтвердили своє перебування у складі УРСР.
В цьому контексті, хотілось би ще згадати одну подію неофіційного характеру, яка відбулась 21 січня 1990 року, так званий „живий ланцюг” між Києвом і Івано-Франківськом, який символізував соборність України, і в якому лише за офіційними даними взяло участь 450 тис. чоловік.
Можна багато сперечатись щодо визнання Указом Президента України (на той час Кучми) в 1999 році 22 січня - Днем Соборності України.
Проте, на даний час, досягнувши територіальної соборності і незалежності ми не досягли її на соціально-психологічному рівні. Поки буде протистояння двох полюсів по осі схід-захід, двох ідеологій, яке різними політичними силами, як з однієї, так і з іншої сторони лише розширюється – про злуку, соборність України, як єдиної держави (навіть нехай з федеративним устроєм) говорити рано.
Український народ (не як етнічна спільність, а як соціальна спільнота) рано чи пізно створить дійсно Соборну Україну. Без донєцких, луганскіх, харковскіх, львівських, волиняк... Звичайно, відмінності лишаться. Вони є в таких ніби монолітних національних державах, як Франція чи Німеччина. Де гасконець відрізняється від марсельця, баварець від шваба.
Час покаже...

• 
• 
•