Антон, 55 - 11 января 2011 21:01

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ДЕРЖАВНА: РЕТРОСПЕКТИВА І СУЧАСНІСТЬ
Мова – найсуттєвіша і визначальна частина людської особистості, чинник її поведінки, мислення, усвідомлення рівня буттєвості у світі та виокремлення у світі цивілізованих народів. Саме мова постає вирішальним та основним чинником ідентифікації себе до їй подібних. Мова за своєю сутністю не вкладається у кількома десятиріччями двадцятого сторіччя нав’язувану їй формулу спілкування, оскільки це об’єднана духовна енергія народу, вона є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний (за В.фон Гумбольдтом).
Сам визначуваний інвентар функцій мови (від трьох основних – інформаційна, комунікативна, мисленнєва – і до цілої гами, в якій знову ж таки чітко окреслюються ядерні та напівпериферійні, поряд з названими додаються естетична, репрезентативна, виховна, координаційна тощо) не дозволяє говорити про мову як про щось супровідне в життєвій енергії народу, оскільки її значущість постає вершинною в естафеті духовної спадщини, об’єднанні людей у культурному та цивілізаційному плані, індивід живе у мові і реалізує себе через мову. Все це уможливлює два діаметрально протилежних підходи до з’ясування значущості мови у суспільному перебігові та житті окремого її носія. Прихильники першого підходу зводять рольову функцію мови лише до засобу спілкування, наголошуючи при цьому її статус як найважливіший засіб спілкування. Тому в цьому разі мова розглядається у протиставленні чи у зіставленні з іншими засобами спілкування, здебільшого несловесного типу. Послідовники другого погляду на значення мови у розвитку людського суспільства, самої цивілізації наголошують на тому, що мова завжди втілює у собі своєрідність народу (за В.фон Гумбольдтом). Останній погляд дозволяє кваліфікувати значущість мови у житті людської спільноти як одного з найвизначніших компонентів нації, поступу її духу, витворювача енергетики і можливостей потенційних / реальних самореалізації та самоідентифікації індивіда через мову і загалом народу як нації через мову.
Українська мова у цьому вимірі є надзвичайно цікавим прикладом, який уже сьогодні вимагає прискіпливого погляду на її історію, постання і самоутвердження, самовияв як державної, консолідувальної тощо. Якщо брати вияв української мови як державної у ретроспективі, то легко помітити, що вона повністю самореалізовувала визначувані функції забезпечення усіх загальнодержавних потреб у Великому Литовському князівстві (нею написано “Судебник” великого князя Казимира Ягайловича, “Литовський статут”, “Вислоцький статут” – документ про привілеї польської шляхти), меншою мірою це простежувалося у 20-30-ті роки ХХ століття в Українській Республіці, що перебувала у складі СРСР, оскільки повною мірою було запущено механізм інтегрувальної функції російської мови. Саме в цей час найпослідовніше було опрацьовано модель вторинності української мови, звуження її потреб тільки до обслуговування культури, окремих репрезентативних виявів української нації як частковостей, що торкалися її етнографічного перебігу і не більше (тут не береться до уваги запровадження української мови у сферу техніки, вищої освіти, оскільки воно мало нетривалий вияв і не могло набути яких-небудь сталих традицій). Навіть ті незначні досягнення, які все-таки стали результатом сумнозвісної “українізації” 20-30-х років ХХ ст., було жорстоко знищено, а цвіт української інтеліґенції (за словами Ю.Шевельова, “протоінтеліґенції”) винищено, тому що подальше її утвердження і сформування як сталості призвело би до суттєвої зміни у культурному обширі українського національно-мовного і культурно-цивілізаційного простору. Поза всяким сумнівом, це зумовило би постання активного діалогу двох мов і мовно-духовного простору, а не до пасивного вияву однієї з мов. Отже, досягався один з найсуттєвіших компонентів планомірної мовної по-літики – витворення тези вторинності української мови, самої культури і поступове формування комплексу меншовартості самих українців.
Постання такої ситуації як стабільної призвело до утвердження принципу єдності трьох східнослов’янських мов як облігаторного, на підтвердження якого були спрямовані більшість лексикологічних та історико-граматичних студій. Результатом цього стало нав’язування єдиних граматичних закономірностей для української, російської і білоруської мов, провідними з-поміж них визначалися такі, які наявні в російській (вирівнювання кількості відмінків до шести і вилучення з-поміж них кличного, зведення до єдиного числа набору часових форм дієслова (тут заборона форми давноминулого часу), формування інтернаціонального лексичного фонду і запозичення усіх іншомовних слів завдяки посередництву російської (замкнутий цикл розвитку лексичної системи: занепад чи пасивізація слова в російській мові зумовлює відповідну реляцію в національних мовах, замкнутий інформаційний простір через посередництво російської, що зумовлює сприйняття усього українськомовного як вторинно незначущого, звідси теза про “хуторянський” вимір усього досліджуваного в лоні українського мовознавства). Усе це призводило до послідовного нівелювання національно-специфічних виявів у морфологічному, синтаксичному ладі української мови і нав’язування думки про спільність мовної картини для усіх східних слов’ян, що й зумовлює соціально мотивовану актуалізацію питання: навіщо вивчати українську мову? Такі підходи дали свої наслідки – сформувалося кілька поколінь представників української нації, які мали можливість добровільного вибору мови навчання. Остання теза

• 
• 
•